Українська література » Сучасна проза » Тут могла б бути ваша реклама - Оксана Стефанівна Забужко

Тут могла б бути ваша реклама - Оксана Стефанівна Забужко

Читаємо онлайн Тут могла б бути ваша реклама - Оксана Стефанівна Забужко
вранці, переповідаючи сон дочці, вона не зразу зрозуміла, коли Дарка, дивлячись убік, коротко кинула: «Це вона». – «Хто?» – мов перечепилася на бігу Наталя: вперше за довгий, злиплий у нескінченну протяглість час цей сон якимось чином обіцяв їй спокій, тож на доньчине нагле хірургічне в нього втручання вона відізвалася тим самим зимним внутрішнім стиском, яким завжди відзивалася на несподіваний дзвінок у двері чи принесену телеграму: в неї знов, як і впродовж усенького її життя, замірялися щось відібрати; але ти, її Дарця, тепер уже доросла жінка з вільно звислими вздовж сильного й гарного молодого тіла руками – ні чашка кави, ні цигарка не заповняли цих рук, – сказала з напівусвідомленою жорстокістю, чи радше з дрочливою хіттю – вхопити матір за плечі й трусонути її, як людину, що ніяк не прокинеться: «Це була та дитина, що не народилась, – от вони й зустрілися». І Наталя збагнула, що це правда, так воно й було, – і в одночасному спалахові вдячности до цієї – живої дитини, своєї, аж от коли віднайденої спільниці, котра потрапила все так чітко порозставляти на місця, їй зблиснуло й погасло, що сокира нарешті пронеслася мимо – відчахнувши половину дерева, яка десь там, по тому боці, остаточно склепилася докупи в мовчазному стискові рук чоловіка й дівчинки, – а значить, тутешня половина – вони з Дарусею – вийшла з-під загрози: саме таке значення мав звіданий нею уві сні, невідь-відколи не знаний їй – спокій.

І Наталя заплакала.

Ти тоді обняла її за плечі, бо руки мала вільні – розв’язані батьковою смертю. Два життя склалося на те, щоби повністю відкупити твоє власне. Цілих два.

Але ти – ти проскочила, Дарцю.

Липень 1992 р.

Жоравницькі

Десь в остатній чверті шістнадцятого віку в місті Луцьку, де, каже приказка, «все не по-людську: довкола вода, посередині біда», а вода – то ріка Стир, що стирає пам’ять, а біда, то грізна фортеця, княжий замок, що горує над містом і донині, – ясний пан Іван Жоравницький вступив у спірку зі своїм братом Олександером – либонь, за вітцівщину, за ловецькі угіддя, за рибні озера, за борті з медами, бо за віщо б іще так завзятись на себе двом славним лицарям зацного роду? Олександер Жоравницький був од Великого князя обдарований бенефіцією ключника – мав наглядати за збором медової данини по цілій землі Волинській, та й у самому місті врядував неабиким, а городничим – пильнував замкових укріплень: умів пан Олександер, нічим лицарського обичаю не змазавши, і людям і околичностям належне принатуритися, і слава його – вкупі зі статками – росла як з води. Іван же – той змалку показував ворохібну вдачу, частіше, ніж би годилось, хапався за шаблю, а то й за венацького стилета, мов ненастанно пхав його межи плечі неситий дух непокори, а чи нерозтрачена мужеська ярість шукала собі погамівку в сутичках і герцях.

На додачу, оба брати Жоравницькі були жонаті, й обі пані Жоравницькі одна одної на дух не терпіли – обі-бо були челядині рівно норовисті, і на почестки й шану рівно лакомі: то ж гула доба, що вперше дала внезалежненій людській істоті станівкий ґрунт під ногами, – істотка випросталась і тупнула ніжкою: хочу! Сотні, тисячі ніжок, межи тим і в кунштовні панянські сап’янці повзуваних, затупали по Європі, пішов гук, запурхали пера в руках самовидців: жінки, скуштувавши смаку влади і слави, гурмою посунули на кін історичних дій: у Парижі клала собі в узголів’я том Макіявеллі Катерина з Медичів, і густі й безвузлі, як павутина, сіті інтриґ, що снував її мозок, спахали провалами ночі св. Варфоломія та Ліонської й Орлеанської різанин; у Ґенуї й Венеції куртизанки вбиралися в мужеські строї, студіювали астрологію та знахарство й писали мемуари про свої любосні пригоди, а в Колоні, в назареянському кляшторі, їхні посестри по Євиному племені, безсилі, через приречене Богові дівоцтво, обернути жадобу чину на околишній світ, дерлись біснуючись на мури – і ще ціле століття котитиметься по жіночих монастирях Європи ця епідемія масових шаленств; безбожне ж дівоцтво Єлизавети Англійської тим часом буяло в блиску зсипаного їй до ніг корсарського золота, і під пером Статфордського характерника, що прагнув поскромити королеву бодай на письмі, пані Макбетова, одержима хіттю монаршого маєстату, підбурювала на рішучий чин свого тупуватого рубаку-малжонка, і невидима кров виступала їй на долонях, – а в столиці грізної Порти галицька попівночка Настуня Лісовська вершила свою карколомну кар’єру від бранки-наліжниці до султани Стамбула, обігрувала в шахи чужоземних амбасадорів і обмишляла державний переворот, чи то помсту мужеві за своє колишнє впокорення: по цілій Європі бліді, рослинно-тендітні жіночі пальчики, беручи чоловіків за гордо вистромлене прирождіння, обертали їх на шахові фігурки в кривавій партії запалених воль, і ніяка інквізиція з відьмоспаленням негодна була затлумити необорне й невситиме, дужче од любострасного, жіноцьке: хочу!.. А де ж було розвернутися нашим паням Жоравницьким – хіба керувати наїздами на сусідські маєтки, вчиняючи ґвалт і побої, як не одна ясна пані на княжій Волині чинити полюбляла?..

Тут треба сказати, що, попри спільну обом жагу самоствердження, оприявнювалася вона в них двох на геть відмінний штиб. Йванова пані Олена, під пару мужеві звинна й палахка, сліпуча, мов лезо дамаської сталі, уславилася за білоглову барз мудру й остру, котру о раду спитатися – звісно, ненароком, при беседі, – і найзацніші волинські мужі не вважали за щось себе негідне, – а при тім і за велику книжницю, в чиїх покоях, вряд із оправними в сап’ян Святим Письмом та молитовником, стояли книги друковані з Кракова і Львова, Переґринації та Проскинаторії і різні гісторії списані – о Аттилі, королі угорськім, о цесару римськім Отоні, о Тройськом племені, що то про нього повістив творець Имир (злі язики подейкували, ніби й чорні книги там водилися), – а ще розмаїті хроніки латинські, бо пані Олена вміла всякого письма – і руського, і польського, і латинського, і грецького, і сама залюбки письмом бавилася, списуючи собі в діаріюш, що доброго чи лихого на тижні трапилось (на столику в спочивальні в неї завше стояв каламарчик зі свіжим атраментом і лежало кілька заструганих пер); знала вона й про свято орацію дотепною віршею уложити, і цидулу одповідную скомпонувати якнайдошкульніш, і запевне й до міського

Відгуки про книгу Тут могла б бути ваша реклама - Оксана Стефанівна Забужко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: